Головна » 2015 » Січень » 19 » Вимір часу як виклик українського сьогодення
14:40
Вимір часу як виклик українського сьогодення

Проблема укладення “правильної” календарної системи – вічна, як і сам об’єкт вимірювання – час. Упродовж тисячоліть людство створювало різні моделі вимірювання часу, життєвої діяльності, опираючи їх на актуальне розуміння історії, астрономії, природних та кліматичних циклів. У всіх культурах світу поняття часу завжди було і залишається найбільш неосяжним та складним для окреслення об’єктом. У всіх релігійних системах час завжди був та залишається прерогативою Бога. “Бог предвічний народився”, – колядуємо щороку, іноді не замислюючись над поняттям “предвічності” – часового тривання, що винесене поза межі людського усвідомлення історичного та минулого. У християнській парадигмі лінійного та незворотного тривання час поділяється на період до Різдва Христового і після. У меншій шкалі – ці великі епохи передбачають поділ на періоди правлінь, соціально-економічних перетворень, культурно-цивілізаційних зрушень. Час, як одномірна величина, дозволяє безсумнівно окреслити лише три етапи – минуле, сучасність і майбутнє, а календарні спроби, що мали на меті забезпечити облік часу, сприяли систематизації уявлень про його розподіл, натомість не можуть подолати непізнаваної межі – неможливості поділити час на рівну кількість частин. Звідси й різноманіття календарних систем в історії, адже навіть орієнтація на співмірні та вивірені величини – рух небесних тіл, не дозволяє абсолютно точно та незмінно рахувати безупинний плин миттєвостей. Невипадково і видатний християнський богослов блаженний Августин у своїй “Сповіді” визнавав, що має враження, що знає, що таке час, коли ніхто про це не питає, але коли допитують і він починає роздумувати над цим, то все більше перестає розуміти.
Спостереження за рухом небесних тіл та зміною пір року дозволило європейській цивілізації виробити усталені підходи до календарних розрахунків. Запозичений з Давнього Єгипту та греко-римської цивілізації поділ року на 12 місяців та 365 діб визначив часові орієнтири для всіх країн Європи і Америки сьогодення. Особливості ж формування календарної системи у християнській традиції визначаються не лише тяглістю юліанського цивільного літочислення, але, передусім – формуванням літургійних циклів, за якими живе Церква Христова. Не випадково, навіть у народних звичаях після поширення християнства в Україні, сільськогосподарські цикли та зміни сезонів також стали прив’язані до християнського літочислення та вшанування святих. Згадаймо, наприклад, колядкове: “Святий Юрій землю одмикає, Святий Петро жито зажинає, Святий Ілія у копи складає”, чи прислів’я: “Хто не посіяв до Богослова, той не вартий доброго слова”, “На Прокопа жита копа, а як прийде Ілля, то наробить у полі гнилля”, “На Бориса-Гліба берися до хліба”, “На Петра-Вериги половина снігу й криги”. Такі особливості сакрального виміру церковного календаря були основою його утвердження у суспільній свідомості та народних традиціях, сприяли “історизмові” літургійного життя церковної громади (адже усі вшановувані святі були реальними людьми, а всі свята – “празники” – дійсними історичними подіями з земного життя Христа чи Пресвятої Богородиці). У цьому історизмі була й суспільна сила та значимість християнства – не випадково відомий французький історик першої половини ХХ ст. Марк Блок називав християнство “цивілізацією істориків”. Саме цей історизм сакрального літургійного часу часто стає причиною суперечок та дискусій і в сучасному українському суспільстві.
Отож, враховуючи суперечності у датах відзначення головного християнського свята – Воскресіння Христового (в малоазійських церквах, зокрема в м. Ефесі, був звичай святкувати Воскресіння Христове одночасно з юдейською Пасхою, в інших – у першу неділю після юдейської Пасхи), І Вселенський собор у Нікеї 325 р. постановив прийняти для літочислення календар, який розробив єгипетський астроном Созиген, а в Римській імперії 46 р. до н. е. впровадив Юлій Цезар. Цей виправлений сонячний календар справді став одним із найдосконаліших в історії світової цивілізації. Рік складався з дванадцяти місяців і нараховував 365,25 доби. Три основні його цикли, за вченням християнських екзегетів, дозволяли відтворити символічні для пізнання Істини числа. Перший цикл – чергування трьох простих і одного високосного року (тріада і одиниця); другий – співпадіння чисел місяця і днів тижня через 28 років (2+8=10, тобто – число досконалості); третій цикл – співпадіння фаз Місяця з числами місяця через 19 років (1+9=10). Священним циклом воцерковленого календаря став т. зв. Великий Індиктіон – пасхальний круг у 532 роки (сума цифр якого також складає 10). Кожних чотири роки з накопичених чверть доби додавалася одна додаткова, таким чином формувався високосний рік тривалістю 366 діб. Великдень Церква відтепер мала відзначати у неділю, яка настає після першого весняного повного місяця, тобто – після весняного рівнодення. У 325 р. цей день випадав на 21 березня.
Таким чином, не допускалося святкування Воскресіння Христового до або разом з юдейською Пасхою, оскільки встановлювалася чітка послідовність євангельських подій – розіп’яли Христа напередодні юдейської Пасхи, а Воскресіння відбулося після неї. Вимоги І Вселенського собору згодом були підтверджені й іншими соборними рішеннями. Наприклад, згідно з першим правилом Антіохійського Помісного Собору християни, які б порушили заборону святкувати християнський Великдень одночасно з юдейською Пасхою, мали бути відлучені від Церкви.

Але “юліанський рік”, попри свою точність, все ж був довшим від астрономічного на 11 хв. і 14 с. Тому через кількасот років було помічено, що поступово дата весняного рівнодення зміщується назад. Адже за 128 років та 68 днів ці “зайві” хвилини й секунди склали повну добу, а до XVI ст. така похибка сягнула вже 10 діб (з днем весняного рівнодення 11 березня). Таким чином, у християнському літочисленні назріла реформа. Потребу у виправленні календаря в інтелектуальних колах обговорювали упродовж принаймні понад століття – адже 1492 р. завершувалася сьома тисяча років за літочисленням “від сотворення світу” (5508+1492) і виникали потреби наступного обчислення пасхалій. Про це активно дискутували астрономи й православні та католицькі богослови, які пропонували багато різних способів узгодження та модернізації календаря. Зрештою, були висловлені пропозиції, які робили календар точнішим від впровадженого згодом григоріанського, але необхідність ситематичного внесення коректив робив їх громіздкими і незручними в щоденному користуванні.

Ініціатором зреалізованого проекту календарної реформи став римський папа Григорій XIII, що й дало їй назву “григоріанської”. Згідно з папською буллою від 24 лютого 1582 р., суть реформи полягала не лише у “відновленні рівнодення”, яке перемістилося на 10 днів, але й встановленні правил, які б запобігали такому зміщенню на майбутнє. Отож, для подолання 10-денної різниці день, який настав після 4-го жовтня 1582 р. стали вважати 15 жовтня. Щоб запобігти похибці у майбутньому, календарна комісія прийняла рішення не вважати високосними “нульові роки” (що закінчуються двома нулями), порядкове число яких не ділиться на 400. Адже, за юліанським календарем за 400 років набігало в середньому 3 доби, а “вилучення” високосних днів відтерміновувало надлишок на значно довший час. Таким чином, 1600 р. вважався високосним за обома календарними розрахунками, а 1700, 1800 і 1900 за григоріанською реформою високосними не вважалися. Отож, тривалість григоріанського року від астрономічного відрізняється лише на 26 с., і добового терміну відхилення сягне лише через 3323 роки від часу введення в дію григоріанського календаря (у 4905 р.)...
Таким чином, вдалося подолати математичну розбіжність, натомість реформа порушила принципи т. зв. александрійської пасхалії, ухваленої І Вселенським собором – день весняного рівнодення був “затверджений” 21 березня, а пасхальними “рівноденням” і “повним місяцем” стали вважати астрономічні явища, які з розрахунковими не збігаються. Тому, за новою реформою тричі за 19 років католицький Великдень святкується раніше юдейської Пасхи (коли юдейська Пасха припадає на другий повний місяць після астрономічного весняного рівнодення, а католики святкують після першого). І лише тоді, коли розрахунковий і астрономічний повні місяці припадають на один тиждень, православний і католицький Великодні святкуються в один день.
Саме літургійні аспекти впровадження “нового стилю” і порушення постанов І Вселенського собору зумовили дискусії та неприйняття григоріанської реформи у православному світі – вже 1582 р. константинопольський патріарх Єремія (Транос) засудив нове літочислення як порушення канонів. Зрештою, у політиці контрреформаційної Католицької церкви календарне питання часто перетворювалося на один із засобів ідеологічної боротьби з опонентами – наприклад, у Львові на Різдво 1583 р. латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський домігся закриття православних церков, щоб усі святкували за новим календарем, а в полемічній літературі католицькі місіонери календарне питання обговорювали майже на рівні з догматичними. Тривалий час супротив григоріанській реформі був елементом ідентичності і протестантських громад у Європі – папі Григорію пам’ятали Варфоломіївську ніч – жорстоке винищення протестантів католиками у Парижі 1572 р.
Таким чином, міжконфесійні та політичні непорозуміння накладалися на суперечність сакрального і профанного у дискусії про канонічність нового вимірювання часу, спричиняли непорозуміння та нові ідентичності упродовж сотень років.
Тривалий період боротьби українців за самовизначення та захист свого культурного простору був нерозривно пов’язаний з духовним життям та історією Церкви. У складному багатоманітті міжконфесійних відносин, саме традиції православної духовності та східного обряду були запорукою збереження національної ідентичності та творення модерної свідомості українців. Тому не випадково, навіть прийняття на державному та міжнародному рівні григоріанського календаря як загальнообов’язкового, не вирішило проблеми у духовному вимірі. “Церковний” чи “старий” стиль у ХІХ – першій третині ХХ ст. духовно єднав українців і вірних поневоленої Московським патріархатом Православної Церкви, і вірних Української Греко-Католицької Церкви в Галичині, тим більше, що григоріанська календарна система була впроваджена і ленінським декретом 1918 р. Символічно, що й у тоталітарну радянську добу відзначення церковних свят “за старим стилем” для українців – православних і греко-католиків було виявом національної ідентичності, засобом протистояння “совєтським” відзначеням та т. зв. громадянській обрядовості, нав’язуваній комуністичною ідеологією. Тому й не дивно було почути в Галичині про відзначення 14 січня “українського Нового року” на противагу “совєтському”. Та навіть цьогоріч, вітаючи з Новим роком 31 грудня родича похилого віку, греко-католика за віровизнанням, я почув у відповідь подяку і міркування, що напевно треба рахуватися з державними традиціями, але “наш” Новий рік ще попереду. Тому, коли говоримо про суспільний вимір календарної реформи та доцільність, визначену прагматизмом наукових досліджень чи економічної діяльності, маємо бути свідомими і того, так часто дезактуалізованого саме в громадській позиції, сакрального контексту календарного питання. Адже, для Церкви та церковної громади, що живе за літургійним циклом, саме він, а не астрономічні чи суспільні контексти є важливим, з огляду на містичну природу буття Церкви Христової. Тому не варто звинувачувати своїх краян у “промосковській” орієнтації чи ретроградстві, краще докладніше вивчити історію питання – для багатьох вірних питання часопростору є важливим елементом їхнього релігійного та національного самоусвідомлення. З іншого ж боку, і церковна громада має визначитися із суспільним виміром буття, беручи участь в обговоренні складної проблеми.

Неоднозначність впровадження григоріанської реформи й до сьогодні є предметом обговорень та дискусій не лише у церковних, але й наукових колах – вічна проблема пошуку досконалого календаря дозволила виявити низку неточностей навіть чинної міжнародної системи. Один із ключових напрямків – пошук консенсусу між астрономічними розрахунками та соборними рішеннями Церкви. Цікавим для сучасної України та українських церков є досвід православного світу. Так, у травні 1923 р. вселенський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс) скликав у Константинополі нараду православних церков (у якій не взяли участі представники Болгарської, Єрусалимської, Російської та Сербської церков), на якій було прийнято рішення про перехід на т. зв. “новоюліанський” календар.

Цей проект розробив сербський астрономом, професор Белградського університету Мілутин Міланкович. Подібно,як і в григоріанському, тут впроваджено зміни до періодичності високосних років – тільки відкидаються не три доби за 400 років, а 7 діб за 900 років. Високосними вважаються ті “нульові” роки, порядкове число яких при діленні на 900 дає в остачі після цілого числа 2 або 6 (наприклад, 2000, 2400, 2900, 3300, 3800). Таким чином, тривалість новоюліанського року відрізняється від астрономічного на 2 секунди, тобто похибка в одну добу стане реальною через 43200 років. До 2800 р. григоріанський та новоюліанський календарі повністю збігаються. Тому всі неперехідні свята повинні відзначатися за григоріанським календарем. Стосовно ж обчислення святкування Пасхи, то було прийняте рішення про дотримання постанов І Вселенського собору – на перший недільний день після повного місяця, який настає за весняним рівноденням. Оскільки ж обчислення повного місяця за юліанським календарем неточне, то на майбутнє вихідною точкою відліку слід вважати “момент, коли повний місяць з’являється після весняного рівнодення в Єрусалимі над Св. Гробом Господнім, або ж точніше – на підставі часу того меридіану, який проходить над Храмом Гробу Господнього”. На той час не були готові усі нормативні документи і таблиці обчислень, тому наступник патріарха Мелетія – Григорій VII, 1924 р. прийняв рішення тимчасово до скликання VIII Вселенського Собору дні Воскресіння Христового і перехідних свят розраховувати за александрійською пасхалією. Таке поєднання також виявилося недосконалим, бо спричиняє порушення постових правил у Церкві (скорочення “Петрівки”, коли пізня Пасха), неможливими стали поєднання свята Благовіщення з днями Страсного тижня, збіг Благовіщення з Великоднем. Тому питання вдосконалення календаря залишається невирішеним, але певного консенсусу досягнути все ж вдалося. 
Сьогодні більшість Помісних Православних Церков прийняли новоюліанський календар, поєднаний з александрійською пасхалією, Фінляндська Православна Церква повністю прийняла григоріанський календар. За юліанською календарною системою формується життя лише Грузинської, Єрусалимської, Російської, Сербської, та частково – Польської Церков, а також Церков Українських. Упродовж останніх десятиліть на базі науково-дослідницьких та богословських установ проводяться ґрунтовні дослідження, спрямовані на вироблення нових підходів у календарних розрахунках, які б опиралися на принципи, закладені церковною традицією. Натомість, пошук єдності з християнським світом та усталення нової християнської ідентичності українства, зорієнтованого на пошук духовного буття у лоні Вселенського Православ’я та відмову від спотвореного московського “політичного” християнства, міг би, за загальним соборним порозумінням, опертися на новоюліанську реформу. Таким чином, сакральний простір історичного духовного виміру часу міг би відобразитися й у реаліях щоденного літургійного життя, й у загальнохристиянському пошуку шляху до вимірів часу вічного. Тому й реальним кроком до єдності у Помісній Церкві могла б стати спільна “календарна” згода Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви (а можливо – й Української Православної Церкви, за умови з’ясування стосунків з Московським Патріархатом?), освячена Сходженням Благодатного Вогню у Єрусалимі, до духовної сутності якого завжди прагнув Київ, за заповітом митрополита Іларіона.

Роман Шуст.

 

Переглядів: 68 | Додав: Administrator | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]