Головна » 2014 » Червень » 4 » Історичні постаті міста
10:02 Історичні постаті міста | |
(На фото: центр міста 30-ті роки.) У нашій історії найчастіше звертаємо свої погляди до найбільш видатних постатей. Багато знаємо (чи може вважаємо що знаємо) про Великого Кобзаря Тараса Шевченка, Великого Каменяра Івана Франка, Волинську Мавку Лесю Українку. Дещо рідше звертаємо свої погляди до Павла Тичини, Максима Рильського, Олеся Гончара та інших відомих діячів нашої літератури, культури та мистецтва. А цілий пласт української біографістики залишається поза увагою дослідників, не говорячи вже про звичайних громадян. А саме ці люди – вчителі, юристи, священики, а також рядові купці, ремісники, ремісники-селяни, творили нашу щоденну історію, розбудовували культурне та духовне життя українців, закладали підвалини будівництва нашої держави, а коли виникали потреби саме на плечі народу лягли всі тяготи захисту її незалежності.
На сторінках “Судововишнянського вісника” ми неодноразово звертаємо свої погляди на звичайних трудівників нашої землі, які прославили наше місто на весь світ. Такими були Преосвященний Владика УГКЦ Степан (Чміль), Всесвітліший Протоархімандрит Чину Святого Василія Великого отець-доктор Ізидор Патрило та інші знамениті люди. А скількох трудівників на ниві української науки, освіти, культури, мистецтва, промисловості, сільського господарства породила або прийняла в свої обійми судововишнянська земля. Тож згадаймо і віддаймо шану всім незаслужено забутим нашим міщанам. Нехай про них відомий лише один факт чи епізод. Адже кажуть, що людина живе до того часу, допоки зберігається пам'ять про неї. Зробімо все від нас залежне, щоб фонди нашого історико-краєзнавчого музею поповнились матеріалами про наших міщан, адже мине дуже мало часу і почнуть стиратися спогади про воїна Небесної сотні Володимира Топія, директора школи Володимира Гончарова, директора, а згодом довголітнього завуча школи Богдана Крукеницького, лісничого Романа Кулинича, музикантів Романа та Ореста Дигдалів, священиків о.Василя Оліярника, о.Євгена Зінька і так далі…Цей логічний ряд можна продовжувати і продовжувати, тож закликаю всіх шанувальників минувшини Судової Вишні, всіх хто має бажання прилучитися до збереження історичної пам’яті про наше місто, писати свої спогади і передавати їх до редакції “Судововишнянського вісника”, міської бібліотеки, середньої школи та професійного ліцею, історико- краєзнавчого музею, а представники товариства судововишнянців “Рідне місто” імені Тадея Дмитрасевича опрацьовуватимуть ці документи. Це дасть змогу створити базу даних про людей давньої, і не дуже, Судової Вишні.
Сьогодні повертаємо із часткового забуття одну з таких постатей, яка прислужилася до розвитку культурно-релігійного життя нашого міста. Це отець-парох Василь Кондрацький. Автору цих рядків вдалося по крупинках відтворити (лише частково) його життєвий шлях та церковну і громадську діяльність. За вкрай скупими даними Шеметизму греко-католицького духовенства Перемиської єпархії за 1928 р. дізнаємося, що о.Василь Кондрацький народився у 1864р. в с.Гаї Перемишлянського повіту. Рукоположений у священичий сан митрополитом кардиналом Сильвестром Сембратовичем у 1890 р., канонічно інституйований у 1924 р., нагороджений крилошанськими відзнаками, іменований титулярним радником, одружений. Інша інформація відсутня. Однак подальші пошуки привели нас до відомого дослідника життєвих шляхів греко-католицького духовенства Перемиської єпархії, теперішнього ректора Українського Католицького Університету отця-доктора Богдана Праха. Йому вдалося встановити, що Василь Кондрацький впродовж 1895 – 1920 рр. був парохом у Судовій Вишні з 1920 по 1923 р., очолював парохію у с. Підгайчики (неподалік від Рудок), у 1929-30 рр. був парохом у с. Криниця Мединицького деканату. Далі доля закинула о. Василя Кондрацького у с. Синявку Любачівського деканату (нині Польща). У цьому селі він був парохом впродовж 1930 – 1945рр. Після завершення Другої світової війни і наростання польсько-українського протистояння, о. Кондрацький змушений був, разом із своїми парафіянами, переселитися на Україну. Тут він оселився у с. Куровичі, що неподалік від Львова. Після т.зв. Львівського церковного собору 1946 р. і ліквідації Греко-католицької церкви він не прийняв православ’я і невдовзі помер у с. Женів Глинянської сільської ради, Золочівського району, Львівської області. Завдяки допомозі начальника відділу ДРАЦС Мостиського районного управління юстицій, нашої землячки Олександри Ярославівни Воїнської, вдалося встановити точну дату смерті о. Василя Кондрацького – 10 серпня 1946 року. Необхідним було встановлення місця поховання і стану могили заслуженого для Судової Вишні священика. І ось, 27 квітня 2014 р., у Провідну неділю, автору цих рядків вдалося побувати у с. Женів Золочівського району (бл. 50 км від Львова). Після недовгих пошуків нас скерували до одного з старожилів, який відразу ж повідомив, що пам’ятає похорони о.Кондрацького, а сам він під час похорону ніс вінок. Після коротких спогадів ми вирушили на місцеве кладовище, де відразу ж підійшли до пам’ятника на могилі о. Кондрацького. Саме в цей день настоятель церкви с.Женів (УАПЦ) відправляв панахиду на цій могилі. Варто зауважити, що на могилі встановлено пам’ятник, а місцеві жителі постійно її доглядають.
Отець-парох Василь Кондрацький, який очолював судововишнянську парохію впродовж 1895 – 1920 рр., був одним з очільників церковно-релігійного та громадсько-культурного життя міста. На його долю випали клопоти пов’язані з будівництвом обох церков. Найперше, внаслідок випадкової пожежі, у 1896 р. згоріла дерев’яна церква Преображення Господнього. За спогадами п. Осипа Губаля сталося це в день св.Миколая (19 грудня 1896р.). За спогадами очевидців, полум’я пожежі було настільки сильним, що шматки бляхи, якою була покрита церква, летіли аж до римо-католицького кляштору отців реформатів. Молодому пароху вдалося за короткий час організувати громаду (особливо жителів Передмістя та Загород) для побудови нового храму. Парафіяни активно включилися у справу збору коштів, окремі передміщани жертвували худобу, значні грошові кошти. Велику допомогу надав патрон храму Ян Марс, який був власником цегельні і значних лісових ділянок. Єврейська громада міста також надала посильну грошову допомогу. Окремі купці виділяли пільгові кредити для побудови храму. Не залишилися осторонь і громади навколишніх сіл, адже відпуст на Спаса був добре знаний по цілій Галичині і на нього прибували парафіяни з Яворівщини, Надсяння, Підгір’я (Самбірщина, Городоччина, Старосамбірщини, Турківщина, Стрийщина і т.д.). Проект церкви виготовив відомий український архітектор Василь Нагірний. Зусиллями всіх судововишнянців вже у 1899 році муровану церкву Преображення Господнього було збудовано і посвячено. Прочани знову могли підносити свої молитви до Господа у цьому благодатному місці. Чим не гідний приклад нинішнім поколінням мешканців Судової Вишні. Адже, ще давні римляни мали гасло “VIRIBUS UNITIS” – лише “спільними зусиллями” можна творити добрі справи.
Наступний крок отця Василя Кондрацького – організація побудови нової міської церкви Пресвятої Тройці. Існуючий храм вже віддавна не задовільняв потреб громади. Збудований ще у першій половині ХVII ст. великий трибанний дерев’яний храм перебував у незадовільному стані. Саме тому було прийнято рішення про побудову нового храму. Було замовлено проект церкви у згаданого вище українського львівського архітектора Василя Нагірного. Дуже швидко архітектор справився із замовленням і замовники отримали проект величного п’ятибанного храму, який мав стати окрасою Судової Вишні. Однак великі кошти виконання змусили громаду дещо скорегувати свої побажання і було вирішено приступити до побудови значно більшого храму ніж Спаська церква, але все-таки однобанного. Маючи попередній досвід о. Кондрацький детально планував всі кроки спрямовані на побудову церкви Пресвятої Тройці. Найперше було вирішено долю старої дерев’яної церкви. Будучи високоосвіченою особистістю, о. Кондрацький підтримував ідею митрополита Андрея Шептицького, щодо створення Національного Музею у Львові, де мали зберігатися найкращі зразки українського церковного мистецтва. Зважаючи на це, він запросив до Судової Вишні директора Національного (тоді ще Церковного) Музею, видатного мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького. Прибувши до нашого міста, він оглянув стару дерев’яну церкву і відібрав для Національного музею найкращі зразки іконопису вишенських майстрів, а також низку предметів церковного вжитку та зразків риз. Нині ці речі зберігаються у фондах Національного музею у Львові імені митрополита Андрея Шептицького. А ікону „Успення Богородиці” - шедевр нашого іконописання, можна бачити у експозиції в Одеському замку. Іконостас старої церкви було передано до церква св. Спаса, де він перебував аж до закриття церкви за часів хрущовського гоніння на релігію. Подальша доля іконостасу невідома. За наявною інформацією його було розібрано і покладено у дзвіниці церкви св. Тройці, але до 1990 р. за даними о. Є.Занька, там зберігалися лише декілька незнаних, пошкоджених елементів цього іконостасу. Можна припустити, що нині збережені лише дві намісні ікони – Христа та Богородиці, які були повернені до Спаської церкви у 1989 р.. Так, що нині творами вишенських іконописців можна захоплюватися лише у експозиціях українських та польських музеїв, а також у стародавніх дерев’яних храмах, що збереглися на західноукраїнських землях.
Після цього церкву було розібрано і продано громаді села Шешоровичі. Перевезені дерев’яні конструкції було переглянуто, пошкоджені – вилучено, а з решти у 1913 р. збудовано однобанну церкву Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа.
Роботи з побудови нової міської церкви тривали до 1910 р. Керував будівництвом місцевий майстер муляр – п. Тихонович. До речі, під час копання фундаментів під нову церкву було виявлено низку поховань, зокрема і одного з священиків. Всі виявлені тлінні останки світських і духовних осіб були поховані з належним пошанівком. Знову о. пароху вдалося підняти судововишнянців на творчий здвиг. Вдруге були проявлені зразки жертовності, а кошти були необхідні дуже великі. Зусилля парафіян і всіх, хто сприяв побудові церкви, увінчалися успіхом – 4 грудня 1910 р. Преосвященний Владика Костянтин Чехович – перемишльський греко-католицький єпископ освятив церкву Пресвятої Трійці.
Наступний крок у діяльності о. Кондрацького пов’язаний з історією Народного дому. На даль, культурно-просвітницьке життя у Судовій Вишні набуло організованих форм досить пізно. Тут тривалий час верховодили представники москвофільського (а радше – русофільського) напряму у суспільно-політичному житті Галичини. Тут існувала читальня Товариства імені Качковського, яка періодично ледь животіла. Але не було й активних діячів Просвіти.
До побудови Українського Народного дому „читальня Просвіти” містилася у приватному будинку Антона Макарухи, а найбільш активним у розбудові просвітництва був дяк Антін Червінський, який був власником великої бібліотеки. При читальні функціонував аматорський театральний гурток, але через брак відповідного залу зі сценою, його винаймали у місцевого єврея Дреліха. Багато добрих справ на ниві просвітництва на рахунку катехита народних шкіл о. Ореста Мартиновича. Йому допомагали вчитель Володимир Ковалик, міщанка Антоніна Тарнавська (з дому Кольцьо).
Після приїзду о. В. Кондрацького і розбудови ним церковно-релігійного життя українців, створились умови для піднесення світського національно-культурного життя. Отцю-пароху вдалося об’єднати навколо ідеї просвітництва інтелігенцію Судової Вишні. Першим питанням була побудова власного приміщення, в якому могли б розміститися українські установи як культурного, так і господарського спрямування. Нагода отримання власної домівки з’явилась на переломі ХІХ і ХХ ст. Після революції 1848–1849 рр. у Галичині були розквартировані загони угорських військ. Один з таких загонів стаціонував у нашому місті – у т. зв. „дворках” – мурованих цегляних будинках, один з яких був у центрі міста. У 1890 р. угорські війська було переміщено до Угорщини і австрійські власті виставили ці „дворки” на продаж. Після тривалих зусиль українській громаді вдалося у 1905 р. купити „дворок”, розташований на Ринковій площі міста. Вартість будівлі було визначено на 16 тис. австрійських корон. Придбав будівлю міщанин Стефан Біленький. Ініціатором закупівлі площі та будинку був Володимир Струсевич – засновник і перший директор кредитової спілки „Віра”, заможний українець, секретар магістрату Судової Вишні. Він був також добрим організатором і палким патріотом. Саме він запросив українську інтелігенцію і найбільш авторитетних міщан на таємну нараду. На ній були присутні міщани Стефан Біленький, Іван Яремчишин, Антон Макаруха, Петро Фостяк, Михайло Клос, Микола Шот, Михайло Кухта, доктор Петро Войнович, Володимир Струсевич, духовенство представляли о.Василь Кондрацький, о.Теодор Савула (Дмитровичі), о. Круліковський (Довгомостиська), о. Пасічинський (Макунів). Ухвалою наради було вирішено розпочати збір фінансових засобів. Для початку громада взяла кредит в розмірі 40000 крон в українському банку „Віра” в Перемишлі. Після тривалої підготовки у 1910 р. розпочалось будівництво народного дому. До восени 1912р. будівництво було завершене, а загальна вартість робіт склала 250000 крон (на той час понад 80 кг золота). Будинок „Українського Народного Дому”, який посвятив о. Василь Кондрацький став окрасою нашого міста. Будівля з могутнім корпусом з високою вежею та кольоровою вишивкою з кахлів справляла незабутнє враження на гостей міста, а для його жителів була об’єктом гордості.
У 2014 р. минає 150 років від дня народження о. Василя Кондрацького – пароха Судової Вишні у 1895 – 1920 рр., ініціатора побудови обох наших церков і Народного Дому, очільника національного культурно-просвітницького життя, оборонця прав українського народу у 1918 році. Вважаю, що міщани Судової Вишні – як православні, так і греко-католики, повинні скласти данину пам’яті цій заслуженій для вишенської землі людині. Тому пропоную – 10 серпня 2014 р. (неділя) – у день смерті о. Василя Кондрацького, організувати прощу до с. Женів Золочівського району Львівської області, де в старій частині цвинтаря знайшли вічний спокій тлінні останки славного священика. При нагоді можна було б відвідати і старовинний храм у с. Глиняни, в якому зберігається чудотворна ікона.
Роман Шуст.
(На фото: пожежники 30-х років)
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |