Найбільш жорстока і страшна Друга світова війна (1939–1945) декількома хвилями прокотилася українськими землями, сіючи смерть і знищення. Мільйони загиблих, десятки мільйонів калік та сиріт, тисячі знищених міст, десятки тисяч спалених і зруйнованих сіл, сплюндровані підприємства, фабрики та заводи. Але ніщо не може загладити тисячі людських жертв, які загинули на своїй землі, захищаючи часто невідомі їм чужі інтереси. Жителі нашого міста і навколишніх сіл відчули подих Другої світової війни вже в перші дні після її початку. Ще перед 1 вересня 1939 р. десятки тисяч українців були мобілізовані до Війська Польського і боролися з німецьким нацизмом. Немало серед них загинуло чи було поранено, захищаючи Польську державу. Українці-офіцери польської армії були інтерновані  радянськими органами НКВС і загинули у таборах Катинь, Осташков, Старобільський та ін. В той же час польські спецслужби інтернували тисячі українських патріотів у таборі Береза Картузька. „Золотий вересень” 1939 р. і прихід радянської влади на Західну Україну приніс репресії та страждання українському народові. Ешелони з депортованими галичанами вирушили на безкраї простори Сибіру, де засіяли своїми кістками місця ув’язнення, табори та місця поселень. 22 червня 1941 р. розпочалася війна двох тоталітарних режимів – більшовицького та нацистського. Сталін і Гітлер мали одну мету – встановлення свого панування над цілим світом, адже кожному з них було мало їх велетенських держав, якими вони панували. За розповідями судововишнянця Івана Литвинського (1912 р. народження), якого разом з іншими призовниками з нашого міста було мобілізовано вже 22 червня 1941 р. і скеровано до Перемишля, більшість цих молодих хлопців, навіть не отримавши зброї, потрапили у бій з німцями, які холоднокровно знищували беззбройних юнаків і лише небагатьом з-поміж них вдалося врятуватися втечею. Якими словами можна описати звірства більшовицьких катів, які чинили криваві злочини над в’язнями тюрем на Західній Україні. Як можна виправдати знищення в’язнів, яких живими скидали у шахти Саліни біля Добромиля, мордування у тюрмах Львова, Дрогобича, Луцька, Золочева та інших українських міст. І це не було „просте” знищення політичних противників, а мордування людей у спосіб страшніший, ніж у середньовічних катівнях. У німецько-більшовицькому протистоянні, яке тривало 1418 днів і ночей, доля українців нікого з гравців на військово-політичній шахівниці не турбувала. Десятки і сотні тисяч українців гинули за невідомо чиї інтереси і плани. Чого лише вартує рішення Сталіна звільнити від нацистів м. Київ до 7 листопада 1943 р. – чергової річниці жовтневого перевороту. З лівобережних областей України мобілізовано мільйони українських юнаків і чоловіків, яких без відповідного навчання, без зброї, без амуніції погнали форсувати Дніпро. Кожного дня гинуло понад 20 тисяч українців, а холодний Дніпро від пролитої крові став червоним. Так, жертвою крові сотень тисяч українців, виконувалися забаганки вождя всіх часів і народів.